Розвиток в Україні однією з яскравих складових культурної спадщини Київської Русі – полювання з ловчими птахами фактично блокується законодавцями.

Про це повідомляє видання “Мир увлечений: Охота & Оружие”.

«Крихітна кількість українських любителів полювання з ловчими птахами фізично не в змозі мати лобі у Верховній Раді. Тому і виходить, що нікому з «слуг народу» не цікаво не тільки створення  відповідного законодавства для популяризації цієї сфери культурної спадщини часів Київської Русі, а й хоча б зрозуміла і доступна легалізація того, що вже існує», – сказано в публікації на сайті журналу.

Соколине полювання було визнано ЮНЕСКО об’єктом нематеріальної культурної спадщини людства

Видання зазначає, що практичне полювання з хижими птахами в Україні законодавчо майже не регламентовано і «залишає великий простір для різних тлумачень». Наприклад, полювати з ловчим птахом закон наказує лише при наявності на нього мисливського паспорта, зразок якого не затверджений вже майже 20 років.

При цьому більшість видів хижих птахів, придатних для соколиного полювання, занесені в Червону книгу – в зв’язку з чим легальне їх придбання пов’язано з окремими бюрократичними «заморочками».

Зокрема, юридично вилов вищезазначених видів в природі повністю заборонений. Єдиний легальний шлях придбання цих хижих птахів – в розплідниках і зоопарках. Причому дозволено продавати тільки птахів, виведених в неволі. З тих, що гніздяться на території України пернатих, придатних для соколиного полювання, це стосується сапсана, балобана і беркута.

Оскільки в даний момент в країні немає розплідників, які мають право продавати червонокнижні види хижих птахів фізичним особам, то і виходить, що зазвичай сокольникам доводиться купувати ловчих соколів в інших країнах – там, де ця індустрія має хоч якийсь розвиток.

Зміст і застосування з метою полювання майже всіх видів яструбів регулюється Законом України «Про тваринний світ» та різними підзаконними актами. І перша інстанція, яку слід відвідати з метою отримання відповідного «паперу», – Міністерство екології та природних ресурсів; саме їхня парафія – видавати дозвіл на вилучення з природи не мисливських видів звірів і птахів.

Кількість виданих дозволів не уточнюється.

В наші дні «соколине полювання» це, скоріше, можливість безпосереднього спілкування з птахом, спостереження за нним і, звичайно ж, задоволення первісного азарту мисливця.

У цій справі не обходиться без сучасної технологічності, наприклад, коли разом з класичними бубонцями для пошуку полетів птиці використовуються трансмітери – мікропередавачі, за допомогою яких господар дізнається про місцезнаходження птиці за 10-30 км.

Досягнення нинішньої ветеринарії забезпечують незрівнянно більш ефективне лікування хворої птиці. Успіхи у штучному розведенні дозволяють сокольникам брати птицю не з природи, а в спеціальних соколиних центрах. При цьому людина навчилася виробляти гібридних птахів, більш придатних для тих чи інших умов полювання.

Нагадаємо, що 16 листопада 2010 р соколине полювання було визнано ЮНЕСКО об’єктом нематеріальної культурної спадщини людства.

Перші артефакти, пов’язані з ним ставляться до XIII в. до н. е. Відзначено його поширення серед кочових народів середньоазіатських степів, у Персії, на Близькому Сході, Китаї. У III ст. вона проникла в Корею і Японію. Цінителем ловчих птахів був Чингісхан.

В Європі полюванням з ловчими птахами захоплювалися Карл Великий (VIII ст.) і Фрідріх Барбаросса (XII ст.). Уже в XV в. етикет наказував королю полювати з кречетом, принцу або герцогу – з сапсаном, а їх васали могли полювати з яструбами.

Соколине полювання – одна з яскравих складових культурної спадщини Київської Русі. Її поява на наших землях відносять до X ст. – часу Віщого Олега. Ловчі птахи згадуються в одній з редакцій «Руської правди», що датується XI ст. А одна з версій походження малого герба України, пов’язана з пікіруючих під час полювання соколом.